Так нам, ліцеїстам Чернівецького військово-спортивного ліцею, каже наш новий вчитель Едуард Алікович, який прийшов до нас після поранення на фронті викладати предмет «Захист України»
ПОЯВА ЦЬОГО педагога в нашому навчальному закладі змусила інакше подивитися на усіх ветеранів російсько-української війни. Адже в тилових Чернівцях не чуємо вибухів, а сприймаємо війну через людей, які воювали і втратили на ній здоров’я. У місті зустрічаємо чимало чоловіків на протезах, костилях чи з тростинами, ставимося до них з величезною повагою. А відколи до нас прийшов учитель-ветеран, з яким ми щодня перебуваємо в одному освітньому просторі, це – зовсім інша справа. Ми помічаємо, як важко йому дається кожен крок, і розуміємо, що це, певно, дуже боляче. Усвідомлюємо, що він власними ногами поплатився за те, щоб ми могли бігати та стрибати. І ми пишаємося, що маємо такого педагога! Тому і вирішили на Всеукраїнський конкурс «Я – журналіст!» написати творчу роботу про нього.
«ЩОБ БІГАТИ ПОСАДКАМИ, ПОТРІБЕН МОЗОК!»
Отже, народився Едуард ГУМЕНЮК у Києві в 1969 році в родині кадрового військового. Продовжив сімейну династію, закінчивши київський військовий виш. Поєднував свою військову роботу з педагогічною, навчаючи солдатів тонкощам зв’язку в армії.
– Я навчав і навчався сам, постійно вдосконалюючи свої знання, – каже Едуард Алікович. – Вважаю, що в армії найголовніше – інтелект. Як загалом у нинішньому житті. Він є головним «м’язом», який керує всім іншим, і знадобиться будь-де, навіть у сільському господарстві, бо зараз і там використовують дрони та високотехнологічну техніку. Тому головний мозок потрібно розвивати від дитинства.
Повномасштабне вторгнення застало його на Одещині, де він служив у полку зв’язку. В травні його перевели до бойової бригади, а у вересні вже отримав поранення – вороги підірвали БТР, на якому вони з побратимами пересувалися.
– Вибухнуло під гусеницею, якраз піді мною, – згадує Едуард Алікович. – Троє хлопців загинули через масивну кровотечу, спричинену відірваними кінцівками, а в мене травмовані обидві ноги. Це сталося о 10 ранку, вже о 18-й я був у лікарні в Одесі – прооперований і в реанімації. В лівій нозі в мене – дві титанових пластини, а в правій – два штирі.
Отримавши інвалідність і відстрочку від призову в армії, чоловік вирішив вчителювати спочатку в філософсько-правовому ліцеї, а потім перейшов у військово-спортивний. Зізнається, що хоча статус ветерана війни і дає першочергове право працювати вчителем й викладати предмет «Захист України», далеко не кожен ветеран може вчителювати. Не всім це дозволяє морально-психологічний стан після війни, даються взнаки отримані поранення.
– У мене з ментальним здоров’ям, сподіваюсь, усе добре, тому я з задоволенням повернувся до освіти, – каже Едуард Алікович. – У цьому ліцеї відчув себе по-справжньому реалізованим, бо звик працювати з вихованцями, які хочуть стати військовими.
З ДІТЬМИ – НОРМАЛЬНОЮ МОВОЮ!
Це – життєвий принцип героя нашого матеріалу та гасло, під яким він вчителює.
– Я вважаю, що страх – поганий мотиватор. Відчуваю, що отримав від дітей певний кредит довіри і дуже це ціную. Навертаю їх до навчання системністю та контролем, добрим словом, – ділиться своєю педагогічною мудрістю ветеран. – Словом можна зробити з людини героя, а можна – СЗЧ-шника. Зауваження потрібно робити лише наодинці, тактовно і без сторонніх вух. Це дієво. У кожної дитини в ліцеї – своя стартова позиція, адже всі виховувалися в різних сім’ях, у різних умовах. Це видно. А тут вимоги до всіх однакові. Мені колись одна мудра людина дала цінну пораду: «Дивися на тих, у кого можеш чомусь навчитися». Це раджу і своїм учням. Є таке поняття як кредит довіри. З учнями важливо його не втратити, діти все відчувають, їх не обдуриш.
УХИЛЯНТІВ НЕ ЗАСУДЖУЄ
Що цікаво, попри отриману на фронті інвалідність другої групи, Едуард Гуменюк не озлобився проти тих, хто ховається від мобілізації.
– Я ніколи нікого не засуджую, бо маю гіркий досвід: колись тричі засудив людей за негідні вчинки і потім зробив те саме. Так і отримав тричі «граблями» по лобі, – каже педагог і додає, що завжди потрібно з розумінням ставитися до людей. – Що керує тими, хто ухиляється від служби в армії? Страх! А страх – це згубна емоція, яка вибудовує непробивну стіну між людиною і зовнішнім світом, і як наслідок – перекриває шлях до особистісного розвитку. Але це – вибір кожної конкретної людини: жити на повну або ж – існувати в обмеженому просторі та у вічному страху.
На завершення нашої розмови ми запитали в Едуарда Аліковича, що він нам, сучасним підліткам, порадить. У відповідь почули, що насамперед ми маємо розвивати свої інтелектуальні здібності, займатися спортом, менше сидіти в гаджетах, по-людськи ставитися одне до одного і до сторонніх людей.
– А ще ви маєте бути сильні духом, – наставляє нас учитель. – Війна не додає людям гуманності, є люди, які розуміють тільки силу. Та, попри всі нинішні обставини, ви мусите мати в собі волю протистояти зовнішньому злу завдяки своїй внутрішній доброті та власній силі.
Володимир АНДРУШКОВ, Павло КОРНЯ, члени гуртка журналістики військово-спортивного ліцею.
