Це перші слова, що їх почув житель Михайлівки Глибоцької громади Василь Беринчан від сина Ігоря за три з половиною роки його перебування у ворожих застінках. Готові були щохвилини підстрибнути від новин про звільнення — і ось, на телефон прийшов довгоочікуваний дзвінок.

ІГОР БЕРИНЧАН народився 1998 року в селі Кам’янка, але постійно проживав у Михайлівці на Глибоччині. Змалечку він був для свого батька Василя неабиякою гордістю, надією, що справ, надією на майбутню підтримку в батьківській зрілості. Ріс слухняним, але допитливим непосидою, як і більшість од-нолітків. Пан Василь постійно йому все пояснював, розповідав, одне слово, вчив хлопця життям премудростей. Ігор теж дуже любив батька, і навіть у студентські роки ходив 9 клас, вирішив здобути технічні фах, аби мати на прожиття власні кошти, вступив до вищого професійного художнього училища №5 у Чернівцях. Далі служив строкову військову службу в прикарпатській Коломиї, а демобілізувавшись, почав працювати. Це була приватна компанія в обласному центрі, де монтували сонячні панелі. Хороша робота, гідна зарплатня. Але ідилія тривала недовго….

Повномасштабна війна, яку в лютому 2022-го розв’язала путінська Росія, застала хлопця, як і всіх українців, зненацька. Ніхто не знав, що кого чекає. Багато хто, особливо з маленькими дітками, кинувся за кордон, чоловіки ж днями стояли в чергах до військкоматів, аби зі зброєю в руках стати на захист української незалежності. Підприємства поспіхом закривалися… Директор Ігоревого, зваживши на обставини, розрахувався з усіма працівниками, навіть видав преміальні, подякував за спільну роботу і згорнув виробництво.

Ігор Беринчан, отримавши повістку, став до лав ЗСУ. Далі було навчання, бойове злагодження в рідній Коломийській «десятці» і — нове призначення військових відправили на схід. Служив стрільцем-санітаром. Розуміючи, що батько переживає, за можливість спілкувався телефоном, просив не турбувати його, коли виїжджав із побратимами на позиції. «Два тижні мене не буде на зв’язку, але ти не переживай, тату, все добре. Просто нам не можна часом дзвонити…» — заспокоював син. Потім — дзвінок, згодом — знову прохання утриматися, а він, мовляв, набере рідних, як лишень зможе. Василь Петрович терпляче чекав, та серце його кралося через погані передчуття. Захищати Україну від рашистських окупантів ще раніше пішов його молодший брат, дядько Ігоря — Іван Беринчан. Були підстави хвилюватися.

«На початку березня 2023 року я дізнався, що брат загинув, — розповідає Василь Беринчан. — Вірити не хотілося, гнав від себе важкі думки і ще жерла надія, що це якась помилка. Та приїхали військом і голова громади, висловили співчуття та вручили «похоронку». Воєнком сказав, мовляв, у тебе таке горе, прийдь рано до мене — відкличемо зі служби на кілька днів на похорон рідного. О сьомій ранку приїжджаю до військкомату з документами. Чекаю, а тоді вийшли начальник і його заступник: «Ми не знаємо, що тобі казати… Твій син зник безвісти», — і вручають сповіщення, мовляв, син зник на бахмутському напрямку…» — пригадує нині Василь.

Зараз чоловік вже не дуже пам’ятає, як зміг витримати, що відчув тієї миті. Здалося, ніби земля піде в нього з-під ніг, адже менш ніж за добу отримав два таких страшних сповіщення.

«Він три з половиною роки був у полоні в Чечні, у грозному, але аж до звільнення вважався безвісти зниклим, — і нині не без тремтіння в голосі пригадує Василь Беринчан. — На початках я про полон не знав нічого. Та вже наступного дня, 4 березня, подався у всі інстанції. До поліції, Служби безпеки України, Червоного Хреста. Здавав ДНК. Поїхав до Ігоревої 10-ї гірсько-штурмової бригади до Коломиї, звертався до ТЦК області…».

ІГОР В ПОЛОНІ — ОТЖЕ, ЖИВИЙ.

«Ми 8 березня поховати брата, а вночі, так мабуть дає Бог, що одного поховали, а другий з’явився. Від неофіційних джерел надійшло відео, де чеченці хваляться, що взяли в полон десять українських військових. Серед них впізнав свого Ігоря. Його допитували, але він погано розумів російську, бо не вивчав її в школі…» Батько подякував Всевишньому, що син живий, хоч і в полоні. Це його мотивувало не впадати у відчай, а жити далі. Не кинутися в запій і не думати, що все скінчилося. Не зважав на коментарі деякого із сільських «добродіїв»: «Це біда, Васю. Чечня, грозний. Ти сина вже навряд чи побачиш…».

Можуть навіть зазірати в рабство… Мочки зціплював зуби і ледь не щомиті звертався до Бога: «Лише ти всесильний, Господи. Захисти, врятуй мою дитину!» Вдень ще було не так тяжко — робота, спілкування з людьми, а вечорами місця собі не знаходив. «Приходив з роботи, сідав з портрета дивився Ігор. Я не міг нічого в рот покласти. Бо думав, я тут маю все, а він в цей час, може, голодний…» — розповідає батько.

ЖИВ ЧЕКАЮЧИ.

Пан Василь із однодумцями увійшли до всеукраїнської громадської ініціативи «Жити чекаючи», яка за сприяння голови громади потужно стартувала і почала реалізовуватися на теренах Глибоччини. Це про компанію підтримку родин військовослужбовців, зниклих безвісти. Про психологічну, соціальну та інформаційну допомогу за принципом «рівний-рівному». Тож у рідній Глибокій дуже швидко злагоджена робота активістів набрала ваги. Щоденно спілкуючись, втягнуті із такими ж потерпілими від війни, як і він, допомагаючи їм, здавалося, ставало легше чекати на повернення Ігоря.

ДОЗВОЛИЛИ ПРИВІТАТИ СИНА.

Минали дні за днями, але було таке враження, що — ціла вічність. «Якось у суботу я щось робив на вулиці, і тут пролунав незрозумілий мені дзвінок. А повсюди носив із собою телефон, хто б звідки не телефонував. Беру трубку і чую: «Тату, привіт! Нам дали можливість подзвонити». Я, ошелешений, пару хвилин поговорив, син сказав, що все добре, він — живий-здоровий. І вмить стало так добре…».

А потім Василь Беринчан вирішив сам привітати свого сина, який перебував у полоні, з днем народження, 19 лютого 2025 року, приїхавши на роботу, написав «до тієї сторони» повідомлення з проханням дозволити йому привітати сина. «Весь день, десь до 3 чи 4 години, звідти не дзвонили і не переглядали повідомлення, яке я написав. А увечері, десь біля шостої, був дзвінок на Ватсап. І мені дали можливість сказати: «Сину, я тебе вітаю…».

Згодом Василь Петрович знову написав СМС, але такої можливості вже не отримав. Хоч продовжував носити з собою телефон та постійно його заряджав, аби гаджет не дав збою.

Родина зверталась до всіх інстанцій, які працюють з військовополоненими, навіть до закордонних — до Риму, Арабських Еміратів, Червоного Хреста та Координаційних штабів. Чекання ставало дедалі нестерпним. Стосовно перебування наших хлопців у Чечні ніхто не знав, чи буде обмін полоненими, і раптом….

ПОВЕРНЕННЯ.

«Була п’ятниця, 16 година, я — на роботі. Дзвонить телефон — номер невідомий. Слухаю… Це Ірина Ісопенко, представниця Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Чернівецькій області».