Ми познайомилися з Бориславом Білашем під час українсько-канадського Літнього інституту, який упродовж тижня тривав у Чернівцях.
Цей захід зібрав майже дві сотні вчителів Чернівецької громади. Цьогорічний очільник Літнього інституту вперше повноцінно побував у Чернівцях, де раніше бував лише проїздом. Учитель фізики та хімії з майже 40-річним стажем, канадський українець у п’ятому, а освітянин у третьому поколінні, активний дослідник своєї родини й українства за океаном Борислав Білаш дав ексклюзивне інтерв’ю «Буковині».
– Пане Бориславе, розкажіть, будь ласка, про Літній інститут.
– Це міжнародний освітній проєкт, організований Світовим Конґресом Українців у 1992 році, Його мета – обмін досвідом між канадськими й українськими вчителями. Це – найдавніша своєрідна програма професійного розвитку педагогів. За тридцять чотири роки Літній інститут побував у Львові, Мукачеві, Харкові, Дніпрі та Одесі. У Чернівцях він відбувся вперше в 2003 році. На сьогодні вже понад десять тисяч українських вчителів брали участь у нашій програмі. Чому Літній інститут? Бо влітку діти відпочивають, а вчителі вчаться. Цього липня впродовж п’яти днів канадські вчителі ділилися досвідом роботи на Буковині. Їхніми співтренерами були вчителі зі Львівщини та Закарпаття, які працюють у цьому проєкті. Я долучився до Літнього інституту 2018-го. Ми з дружиною були в Україні, і Оксана Винницька-Юсипович, яка зараз є Почесним консулом Канади у Львові, запропонувала мені взяти участь у цьому проєкті – створити курс для вчителів природничих наук. Мені дуже допомагали українські колеги. Бо хоча я й знаю українську мову, термінологію з фізики чи хімії вчив заново. В Літньому інституті – 8 програм, у кожній з яких працює викладач із Канади та два співвчителі з України. Всі канадські викладачі – вихідці з «Пласту».
– До слова, як ви себе ідентифікуєте: канадський українець чи український канадієць?
Я – український канадієць. І хоча я народився і виріс в Канаді, закінчив університет у Вінніпегу, вже багато років живу в Сполучених Штатах Америки – в Нью-Джерсі, за 20 км від Нью-Йорка. Бо на одній із пластових зустрічей познайомився зі своєю дружиною Наталкою, американкою з українським корінням. І кохання спонукало переїхати до США.
– Хто з вашої родини і коли першим приїхав у Канаду?
– У 1897 році до Канади приїхав мій прапрадід та його родина з села Цигани, що біля Борщева на Тернопільщині. Пізніше інша рідня приїхала з Городенки. Про свою родину можу довго розповідати. Бо цікавлюся сімейною історією від 7 класу, дослідив свій родовід від 1760 року. У нашій родині багато вчителів – дід, баба, мама, тато, сестри.
Моя баба, народжена в Канаді, стала вчителькою. Запізналася з моїм дідом, теж учителем. Вони були першими українськими вчителями в Манітобі. Викладали в однокімнатних школах. Дід зорганізував українську громаду, народний дім. Вчителювання передалося моєму батькові Бориславу Білашу. Мама під впливом мого діда теж навчилася української і стала вчителькою української мови у провінції Манітоба. Тато був співзасновником і став першим президентом Світової координаційної виховавчо-освітньої ради (СКВОР). Він належав до команди ініціаторів двомовної української шкільної програми в державних школах в провінції Манітоба, видавав книги і підручники з української мови, якими досі користується в українській діаспорі. Мій найстарший брат –історик, він керував українським музеєм біля Едмонтона. Старша сестра Люба – вчителька та співачка. Її знають на Буковині. Адже Люба Білаш у 1989 році яскраво виступила на фестивалі «Червона рута» і своїм шармом полонила глядачів. Інша сестра – Дарія, вона вчителька музики, має свою приватну школу.
– Розумію, що чималу роль у вашій родині займала і займає українська мова.
– Головну. Ми вдома розмовляємо винятково по-українськи. І так було завжди, скільки я себе пам’ятаю.
– Тому не дивно, що діти, внуки, правнуки емігрантів так добре володіють українською. В родинах емігрантів ніколи не виникало питання, навіщо вам українська?
– Правду кажучи, сьогодні більшість онуків і правнуків українців так вважають. На жаль, вони не знають української, бо лінуються, бачать інші перспективи в житті. У нас було інакше – батьки наполягали. Ми всі ходили до суботніх українських шкіл, де все було добре організовано. Звісно, не завжди хотілося в суботу зранку вставати і знову йти до школи, коли твої товариші відпочивають. Я знав багатьох ровесників-українців, які покинули вчити українську в 12-13 років. Почали відвідувати різні гуртки, спортивні секції. А найважливіше те, що я бачив серед своїх ровесників: якщо вдома розмовляли українською, то й вони мову знали. У мене вдома і в родині моєї дружини розмовляли винятково українською. Маю багатьох знайомих, коли їм вдома складно щось пояснити дітям українською, то переходять на англійську. В нас так не було. І я дуже тішуся, що мої доньки Уляна й Олеся знають рідну мову прадідів. Українська мова була частиною нашого життя.
– Будь ласка, трохи більше про вашу сестру Любу. Адже в Чернівцях справді добре пам’ятають Любу Білаш.
– Коли Люба переїхала з Вінніпега до Едмонтона, то вчителювала в двомовній школі. Вона – вчителька початкової школи, її спеціалізація – дитячий садочок і перший клас. Люба співала завжди, гастролювала Україною, брала участь у різних хорах. У середині 80-х років видала платівку «Співає Люба Білаш». Ці пісні були написані українцями Канади. Власне, з цими унікальними піснями вона й виступала на «Червоній руті».
Ми всі, брати і сестри, живемо дуже дружно. Наша родина дуже співоча ще від баби і діда. Мій брат Радомир, сестра Дарія теж добре співають, звісно, Люба – більш професійно.
– Що для вас Україна сьогодні?
– Це дорога нашому серцю країна, бо звідси наше коріння. Я намагаюся щороку бувати в Україні. Зазвичай, влітку. Орендую авто і їжджу різними містами й селами. Мені цікаво відкривати Україну. Спілкуючись тут із вчителями, я вражений їхньою стійкістю, прагненням постійно вчитися. Відколи я працюю в Літньому інституті, мене в Україні завжди запитують про те, скільки заробляють канадські та американські вчителі. Я вважаю, що нема великої різниці між українськими та канадськими вчителями. Ми з родиною живемо в середньому достатку. Я – не бідний. Але ми з нашої номінально вищої платні платимо дуже високі податки, у нас хліб, приміром, вартує 6 доларів. Я мушу ретельно планувати і заощаджувати, щоби влітку поїхати в Україну чи на море. Коли в 1991 році ми з дружиною купили будинок у Нью Джерсі, це був найдешевший будинок у тій місцевості. Але ми досі там живемо, бо нам там добре.
За розмову подякувала Наталія ФЕЩУК.
Фото авторки.