ОСЬ І ВИПУСКНИЙ! Батькам Валентина не вірилося, що їхній син так швидко виріс і на світанку, після зустрічі сонця, розпочне своє самостійне, доросле життя. Світлана Володимирівна, як і кожна мама, відчувала в ту мить гордість і ні з чим не зрівняне материнське щастя. Їй дуже хотілося, щоб мелодія вальсу звучала довше. Перед очима, одна за одною, картинки з минулого: на першій ‒ маленький згорточок, перев’язаний синьою стрічкою. Їхній з чоловіком Іллею первісток ‒ син, продовження роду. Хіба можна забути той особливий день, 10 жовтня 1996-го, коли вони стали молодими батьками? Як малі діти, тішилися його вимовленими першими і лише йому самому зрозумілими словами, його першому зубчику, а відтак і несміливим крокам.
Чимраз ті кроки ставали впевненішими. Першокласник Валентин СЕМЕГЕН швидко опановував знання, які давалися йому легко. Серед однолітків був душею класу, кмітливий і веселий, а що вже життєрадісний! Неймовірно радів тоді, коли разом з батьками вів до рідної Мигівської школи свою молодшу сестричку Яну.
Випускний… І ці щасливі миті… Вони тепер в альбомі, який довго не перегортатиме мама. Бо не може… Бо сльози не дають… Бо нестерпно болить. Як пережити це горе? Як змиритися з тим, що сина більше немає? Та ж ще у Великодню п’ятницю, 22 квітня, вона несла велику посилку для нього, у якій красива новісінька форма військового, яку він дуже хотів. Поштове відділення, яке син вказав, уже не працювало. І Світлана Володимирівна намагалася додзвонитися, однак телефон мовчав. «Що ж, коли відновиться зв’язок, тоді й відправлю», ‒ розраджувала себе, неквапливо повертаючись додому.
Але на серці було неспокійно й тривожно. Вдосвіта, в суботу, зателефонував Валентинів товариш. Він не міг зібрати докупи слова, яких вона уже не чула…
А В ПОНЕДІЛОК мигівчани і людиз сусідніх сіл навколішки зі свічкамиі квітами зустрічали їхнього сина.
Свою останню ніч Валентин переночував у рідній батьківській хаті, до якої мав би повернутися живим… Ні! Він не хотів завдати цього страшного, непоправного горя своїм рідним, ні татові, ані мамі, ані сестричці, з якою в одній з розмов, ділився своїми планами: «Коли закінчиться війна, повернуся в село. Збудую простору хату, куплю автомобіль, разом із дружиною будемо виховувати трьох донечок. Ми будемо жити щасливо на своїй землі».
Рідна мигівська земля 3 травня прийняла його навіки. Прощалися з героєм, старшим солдатом, воїном військової частини А2962 родина і друзі, вчителі, однокласники й побратими, переселенці з окупованих ворогом територій, які тимчасово проживають у Вижницькому районі.
Настоятель храму Святого Великомученика Іоана Сучавського о. Дмитро Вайпан відправив заупокійний молебень. Військові почесті від військовослужбовців, тужлива мелодія оркестру… І прощальні слова від представників влади, в яких – вдячність за відданість і самопожертву в ім’я любові до України, за яку Семеген Валентин Ілліч віддав своє двадцятип’ятилітнє життя.
Герої не вмирають! І нехай вічною буде світла пам’ять Тобі, казали люди.
‒ Нелегко говорити про те, що він був… Ніяк, не віриться в це, ‒ зі смутком каже вчитель Мигівської школи Геннадій Варченко, який був класним керівником Валентина. – Гарно вчився, наполегливий. Надзвичайно захоплювався спортом, брав активну участь у всіх шкільних і позашкільних змаганнях. Він був товариським, веселим, працьовитим і відповідальним. І таким життєрадісним! Йому ще й дев’ятнадцять не виповнилося, як підписав контракт зі Збройними силами України і влився до лав мужніх захисників. На сході України відстоював єдність та цілісність нашої держави і його тато, Ілля Васильович. Ми всі зазнали непоправної втрати. Ми втратили справжнього сина України.
Щиро співчуваємо батькам, родині, які виховали його чесним, справедливим, патріотичним, ‒ додав Геннадій Борисович.
‒ Здається, що це не з нами. Що це страшний сон, після якого настане ранок. Та ранок після похорону ще важчий, ще чорніший, ‒ ледве говорить сестричка Яна. Вона старалася пригадати все найкраще зі свого дитинства і життя, у якому був її дорогий брат і без якого світ уже не милий. Не милий світ батькам, родині, донечкам, найменшенька з яких народилася тепер, у час війни, і в якої клятий ворог відібрав і маму, і тата. Про Валентинову дружину наразі нічого не відомо. Вона у полоні…Та чи жива?
За ніч весняний вітер наніс багато білого цвіту на свіжу могилу, над якою у жалобі, почорніла від горя, схилилася мати – Україна… Боже, дай сил. І їй. І дітям її, щоб волю навіки здобути.
Анна ГУДИМА,
кореспондентка «Вижницькі обрії»,
заступник голови РО «Просвіта».