Колеги і друзі – про журналіста і наставника Миколу Палійчука.

«Я радий, що тебе чую…»

«І я радий Вас чути, Миколо Івановичу…», – так завершувалися наші телефонні розмови останні кілька років.

Восени ми із сином завезли до його будинку трохи дров, а, позаяк я мав повернутись і навантажити ще, мій Костя, познайомившись із Миколою Палійчуком, одразу ж захотів погостювати в нього тих кілька годин. Вони потоваришували. Біля пісочниці говорили відверто і серйозно – про любов, дружбу і журналістську роботу… Микола Іванович сприймав дітей не «по-дитячому». Як рівний з рівним, тільки з більшою кількістю життєвих історій, з яких кожен робив свої корисні висновки, – так спілкувався він і з удесятеро молодшими нашими дітьми, і з майже утричі молодшими нами.

А ми мало чим відрізнялися від першокласників 15-20 років тому. На початку двотисячних обласне радіо оновлювало колектив. Історики, політологи, юристи, філологи – усі потрапляли ніби в машину часу. Записи в ефір видавались ще із магнітних стрічок, інтерв’ю та коментарі писалися на касетні диктофони, аудіосюжети монтувалися за допомогою ножиць, канцелярської стрічки і віртуозності звукорежисера. Тоді 20-річні стажери вчилися, а 60-літні радіожурналісти переучувалися монтувати записи в комп’ютері, працювати з достовірними Інтернет-джерелами, конвертувати записи цифрових диктофонів з одного формату в інший… А Микола Палійчук, крім усього цього, у 60 з гаком, здав водійський іспит, отримав посвідчення, купив темно-зелену «Славуту» і щоранку о 8 годині вже був у кабінеті на Головній, 91, підвізши перед тим на роботу дружину. Рання пташка, він чимало разів виручав дикторів, які з різних причин не встигали вийти у ранковий прямий ефір.

Щоранку – планерка в інформаційному відділі (в усіх сенсах – відділі Палійчука), а далі – ноги в руки і вперед, за свіжими новинами. Вже о 15:40 – перший радіопідсумок дня, 18:10 – вечірній час із новинами та прямими ефірами, а між тим – підготовка основного випуску на 08:10 наступного ранку.

• Романе, поквапся.
• Я боюсь, що не встигну…
• Дай, я швиденько допишу. Покажи, на чому ти закінчив?

У критичний момент кожен у нашій команді був впевнений – Палійчук прикриє, допоможе, підстрахує. Навіть якщо залишиться він один, радіо вийде в ефір зі свіжим випуском новин. Попри вік. Попри настрій. Попри не завжди лояльне начальство «у цій конторі» чи на самій горі…

«Тим можеш у цьому житті цінувати все, що забажаєш. Але ти ПОВИНЕН шанувати своїх батьків, сім’ю і роботу. Раз ти тут, значить це тобі потрібно. Навіть якщо ти цього до кінця не усвідомлюєш. Так мене вчила моя мама і так я тебе вчу», – його зауваження змусило мене червоніти ще довго у той день, коли я легковажно вирішив піти в особистих справах на кілька годин, сподіваючись, що Микола Іванович не помітить.

Він помічав дуже багато – манери у розмові, кількість слів у реченнях, кількість секунд у репортажах – це все було професійне і могло б стати рутинним для його 40-річного шляху спершу газетного, а потім – радіожурналіста. Але кожному поколінню молодих і недосвідчених старався передати бажання писати не для себе і не для керівництва, а для тих, хто буде чути позивні радіо «Буковина» і – цитую – «в цю хвилину сапати город чи доїти вдома корову».

«Твою інформацію людина почує раз. Максимум – двічі. І від того, як ти написав, залежить те, чи почує тебе слухач. Бо це не телевізор – тут нічого не видно. І не газета – ще раз ніхто не перечитає. Людина має чути радіо і «бачити», про що ти говориш», – настанови і робота у відділі Палійчука були значно цінніші за університетські лекції – з цим погоджувались практично усі мої колеги, які у різний час пройшли школу обласного радіо.

Його впізнавали за голосом. Касир на залізничному вокзалі несподівано для самого Палійчука видала з квитком і фразу: «А я вас чула по радіо». Це було наприкінці 80-х, коли Чернівці накрила алопеція. То нині начальство має «політичну волю» і фейсбук, аби щовечора звітувати про кількість офіційно хворих коронавірусом. А кінець тоталітарної епохи і невідома хвороба, від якої лисіли діти, перед журналістом залишали вибір – мовчати або ж з усіх можливих джерел вивідувати бодай якусь інформацію для слухача. Микола Палійчук її добував і видавав в ефір. Нерідко – завдяки численним знайомствам із різного рангу чиновниками того часу.

«Хтось міг бути Василем Стусом, висловити відкритий протест і померти за Україну. Але не всі можуть бути такими. Якщо ти свідомий, але не Стус, маєш робити на своєму полі те, що можеш. Бо цій країні потрібні не тільки мученики», – він вмів сказати точно і влучно не лише в прямому ефірі.

Банально було б сказати, що з Миколою Палійчуком у минуле відійшла ціла епоха радіожурналістики на Буковині. Якби не катастрофічні зміни структури розмовного радіо в області. Змінилася не тільки назва, що в теорії – добре, а на практиці – як завжди. З новим столичним і регіональним керівництвом змінилося, на жаль, і ставлення до величезного ресурсу радіо. Воно могло б стати найоперативнішим джерелом інформації, за умов використання нинішніх технологій. Натомість, колись потужну організацію максимально скоротили, «оптимізували» і це негативно вплинуло найперше – на слухачів, які зверталися і до редакції газети «Буковина» з проханням пояснити – чому у звичний час і звичному обсязі вони більше не чують інформації про життя області. Миколі Івановичу боліло і це, хоч пішов на пенсію, фактично, напередодні цих процесів. Бо пережив чимало скрутних періодів роботи телерадіокомпанії, але логіки нинішніх «новаторів» збагнути не міг.

Інтерв’ю з президентами, акторами, співаками, громадськими діячами – це період життя Миколи Палійчука, про який можна розповісти чимало. Та величезною кількістю своїх зв’язків ніколи не користувався задля власного блага. Він міг би жити у більшому будинку, їздити на кращій автівці і відпочивати на морях кілька разів у рік. Натомість був щасливий, що посадив особливим способом помідорки на грядці біля звичайної хати на околиці міста, забрав з чергового ремонту «Славуту», якою від’їздив добрий десяток років, освоїв рецепт гречаних голубців, провів час з дітьми, онуками, колегами, попіклувався про дружину…  Жив правдиво. Як і говорив.

На пенсії про своє підірване здоров’я та інші проблеми говорив неохоче. Завжди питав, над чим працюю, цікавився справами батьків і родини, хоча й не знав усіх особисто. Але саме у ці роки, коли ми вже не працювали в одних стінах, я отримав кілька найцінніших навіть не порад (він завжди казав, що не в праві будь-що радити), а особистих спостережень від Миколи Івановича, які залишу назавжди у серці.

Вічна пам’ять, любий друже.

Роман Маренін

 

НАУКА ЖИТТЯ ВІД МАЙСТРА ЖИВОГО ЕФІРУ

8 квітня 2020 року перестало битися втомлене серце заслуженого журналіста України, патріарха буковинської радіожурналістики Миколи Палійчука. Ще на Благовіщення вітали один одного, і наші родини зі святом. Відтак, зв’язок обірвався. Назавжди…

З Миколою Івановичем доля звела нас у 2001 році, коли я ще студентом-п’ятикурсником почав працювати диктором на чернівецькому обласному радіо «Буковина».  Згодом тодішня директор Тетяна Смолдирева доручила готувати інформаційні матеріали та випуски: сам новини склав, сам їх в ефірі й прочитав. Найбільший досвід такого самоозвучування (звукорежисери та оператори, звісно, допомагали) в прямому ефірі серед журналістів радіо мав Микола Палійчук, який тоді був заступником головного редактора редакції інформації.

Та по-справжньому наше спілкування почалося з жовтня 2010 року, коли очолити інформаційний відділ запропонували мені. Зізнаюся, дуже переживав, як керувати цією «вістянською фірою» (саме так часто казав Микола Іванович), коли поруч із тобою – класик радіожурналістики (вся Буковина й не тільки, знала Палійчука як визнаного майстра прямих ефірів, журналіста, який першим наприкінці 80-х років минулого століття прорвав інформаційну блокаду під час захворювання чернівецьких дітей на алопецію), та ще й креативна команда молодих і амбітних редакторів. Але завдяки Палійчукові у нас у вістях склалася по-справжньому доброзичлива радійна сім’я, у якій не заведено було казати неправду, де один був за всіх – і всі за одного!

Микола Іванович дуже тішився такій атмосфері в колективі й не раз повторював, що з цим поколінням радійців йому легко та комфортно працюється. Він не лише був авторитетним педагогом-наставником для молоді (учнів своїх люблячи називав «кадриками»), але й сам намагався не відставати: добре опанував комп’ютер, навчився працювати зі звуковою програмою, а згодом – долучився і до соціальних мереж.

Саме у фейсбуці Микола Палійчук уперше повідомив друзям про вихід своєї книги. Цитую: «Привіт всім! Маю радість і хочу нею поділитися з Вами. Моя книжка ”Скажи правду” з підзаголовком ”Навіть якщо не можна ” сьогодні, 15 травня (2019 року – авт.), вийшла у Чернівецькому видавництві ДрукАрт. Про що вона? Звичайно, що про радіо. Про становлення і розвиток проводового і хвильового мовлення на Буковині за останні півстоліття – аж до реформування його у громадське. Окремо йдеться про діяльність головного підрозділу – інформаційної служби, якою мені довелось керувати понад сорок років. Розділ цей подаю у портретах. Детальному аналізу у книзі піддаю королеву журналістики – її величність Інформацію. Також розповідаю і про зародження прямоефірного мовлення, до чого мав безпосередній стосунок, про творчі пошуки колективу: від експерименту з об’єднанням інформаційних відділів радіо і телебачення понад сорок років тому до створення з 1 січня 2017 року ньюзруму  – потужної служби телерадіоінформації. Надіюся, що привернуть увагу і копії деяких сценаріїв моїх радіопередач і текстограми моїх прямоефірних проектів. Не оминув я і творчих невдач, так званих ляпів, обмовок та багато чого іншого, що, як правило, залишається за кадром. Не приховуватиму: буду радий кожному відгуку, навіть – сварливому».

Про цю книжку-сповідь, книжку-дослідження, дуже сподіваюсь, ще скажуть своє вагоме слово професіонали, а найперше – журналісти, для яких – це унікальний підручник із життєвим і творчим досвідом Миколи Палійчука. А він, до речі, постав перед читачем і в інших доволі несподіваних ролях: історика, літературно-мистецького критика і навіть гумориста…

Гадаю, саме книга ”Скажи правду” та чотири (!) її презентації у Чернівцях, продовжили життя Миколі Івановичу. Адже чого гріха таїти, після виходу на пенсію в середині 2016 року (а Палійчук пропрацював на радіо майже 43 роки !), проблеми зі здоров’ям загострилися. Серце не витримувало постійних навантажень і потрясінь, та ще й про себе дбав мало, більше переживав за інших – рідних, знайомих і не дуже. Пригадую, торік навесні провідував Миколу Івановича у лікарні, захопив трохи домашньої їжі. Він подякував і каже: «Мені вистачить. Поділися з тим чоловіком. Він незрячий, до нього майже ніхто не навідується». Розривалася душа Палійчука-батька і за рідною донькою, що раптово померла в Росії, з якою не бачилися багато років. Додавало смутку й підірване здоров’я дружини – Зірки Михайлівни…

Мені пощастило в останні роки часто спілкуватися з Миколою Івановичем телефоном, при кожній нагоді зустрічалися. А 17 грудня 2019 року з колишніми радійниками – Павлом Токарем і Тарасом Піцом навіть «нагрянули» без попередження додому на 79-й день народження нашого Друга, Порадника і Вчителя. Іменинник зрадів, як мала дитина, наче відчував, що таких моментів більше не буде.

До речі, з радіо (цілком випадково, хоча у житті випадковостей таки не буває!) були пов’язані й наші вже цьогорічні зустрічі з Палійчуком: 13 лютого (Всесвітній день радіо) і остання в лікарні – 4 березня (саме цього числа 2016 року ми разом з колегами давали старт FM-хвилі 91.8 у Чернівцях).

7 квітня, на Благовіщення Пресвятої Богородиці ми востаннє поспілкувалися телефоном. У Миколи Івановича так було заведено: вітати рідних та друзів із великими християнськими святами. На жаль, договорити не встигли, зв’язок обірвався…

Дуже сумно, бо не стало Людини, яка багатьох навчила людяності, порядності, чесності, професіоналізму та патріотизму. З Миколою Палійчуком відійшла у вічність ціла епоха, яка залишиться у наших серцях і пам’яті назавжи!  Тож нехай рідна українська земля буде для Вас пухом! Спочивайте з Богом!

Друг і журналіст Тарас Лазарук