ЯК УЖЕ ПОВІДОМЛЯЛОСЯ, цього місяця відбулися два етапи обміну полоненими між Україною та РФ, за якими було звільнено 500 українських захисників у межах домовленостей, досягнутих вже в лютому цього року в Женеві за участі США.
5 березня в Україну з російського полону повернулися 200 людей, з них семеро – буковинці. Це був перший етап обміну. Також у межах обміну 6 березня додому з російського полону повернулися ще 300 захисників. І серед них теж троє буковинців. За словами представниці Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в області Ірини Ісопенко, серед звільнених є оборонці Азовсталі та військові, які потрапили до неволі ще 2022-го. Це хлопці зі Збройних сил, Національної гвардії України, прикордонники, які захищали Україну на Запорізькому, Херсонському, Донецькому, Луганському, Харківському напрямках…
Військовослужбовці наразі лікуються та перебувають на реабілітації, тож далеко не всі рідні, які вірили, молилися і терпляче чекали на повернення, встигли з ними побачитися, обнятися, запитати про наболіле…
Нині дехто із родин традиційно переконаний, що щастя любить тишу, і обіцяють поділитися безмежною радістю на загал вже після повернення своїх синів, чоловіків, братів додому. Попри це все ж нам вдалося поспілкуватися із Валентином Громніцьким – батьком захисника України із Новодністровська, 32-річного Сергія Громніцького.
Їхня сім’я приїхала на Буковину з Вінниччини в 2001 році, коли тато розпочав роботу на Дністровській ГАЕС. Сергій – старший син, 1993 року народження. Первісток свого часу ще зовсім молодого, 21-літнього батька, який одружився, щойно відслуживши строкову службу в армії, був і залишається нині його величезною гордістю. Згодом сім’я поповнилася – через два роки на світ з’явилася донечка Іннуся, і Сергійко ріс разом із сестричкою, виконуючи «місію» старшого брата. Батько пригадує, що в дитинстві нічим особливим хлопець не відрізнявся від сусідських дітлахів.
— Щоправда, в нашій сім’ї це були дві протилежності – Інночка спокійна, тиха, врівноважена, а Сергій – справжній «зірвиголова», який ганяв повсюди, як той вітровій… Між собою брат із сестрою то сварилися, то мирилися, але стояли одне за одного горою, – пригадує пан Валентин.
Розповідаючи про дитячі роки Сергія, батько каже, що генетично він вдався саме в нього – таким швидким непосидою і він був у дитинстві. «Яблуко від яблуні не далеко падає», – усміхається чоловік. У школі хлопчикові найбільше подобалися уроки праці та фізкультури, ще так-сяк ставився до гуманітарних предметів. А ось із математикою виникали проблеми, доводилося примушувати вчитися, наполягаючи на важливості математичних знань у житті. Коли Сергій підріс, став дуже самостійним.
По закінченні школи хлопець навчався в районному центрі Сокиряни на комп’ютерника, як тоді називали цю професію. Працював у різних містах і на різних посадах, аби лишень заробити на прожиття. Це була і Вінниця, і завод у Кривому Розі. Симпатичний хлопець знайшов своє кохання і одружився. Ця подія сталася за 5 років до повномасштабного нападу російської орди. Нині Валентин Громніцький пишається двома найдорожчими продовжувачами свого роду – онуками, хлопчиками-двійнятами, синочками Сергія.
— Призваний захищати Україну в 2024 році, син служив у складі 44-го окремого мотопіхотного батальйону. За можливості дзвонив, тож ми хоча й переживали, але знали, що не все можна було військовому сказати рідним. Біда прийшла несподівано в червні 2024-го, коли під час виконання бойового завдання на території Краматорського району Донецької області Сергій потрапив у полон. Певний час вважався зниклим безвісти, і той час здався нам вічністю… Ми постійно зв’язувалися з відповідними структурами та їх керівниками, аби бодай щось дізнатися про нього. Стежили за повідомленнями в соцмережах. А якось побачили відео, де росіяни вели на допит наших військовослужбовців. Впізнали Сергія… Був шок, але разом з тим і радість, що він все ж живий. Це відео подарувало нам надію на повернення сина до своєї сім’ї, до дітей, до батьківського дому. Але надалі впродовж тривалого часу ми нічого конкретного про нього не знали, – розповідав Громніцький-старший.
Рідні писали звернення, запити, прохання, куди лишень могли, аби Сергія повернули в Україну. Ретельно стежили за обмінами військовополонених. І десятки, сотні разів уявляли собі довгоочікувану зустріч. Коли ж почули про переговори в Женеві та рішення про черговий обмін, зажевріла надія: ось цього разу напевне…
— Так і сталося, – схвильовано пригадує ту мить пан Валентин. – 5 березня нам подзвонили з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими і офіційно повідомили, що син вже перебуває на підконтрольній Україні території. Важко передати словами, яке нас охопило тієї миті почуття. Слава Всевишньому, він вже на волі! Ми не бачилися, лише почулися на кілька хвилин по телефону. Але цього було достатньо, аби втямити, що твоя кровинка вже близько…
Зараз Сергій Громніцький, як і його побратими, поправляв здоров’я від пережитого. Рідні дуже хочуть його обійняти, і тому прагнуть з ним зустрітися, як вийде, ще до закінчення реабілітації військового. Згодні попередньо поспілкуватися з психологами, аби не нашкодити синові своїми запитаннями.
…А потім буде зустріч – свято у батьківському домі. Із рідними, близькими, сусідами. Наготують його улюблених страв, хоча син ніколи не перебирав у їжі. Картопля, різноманітні салати і обов’язково м’ясо – як же чоловікові без нього?…
На запитання, що Валентин Громніцький побажав би рідним, які чекають своїх захисників, чоловік відповідає коротко: в жодному разі не втрачати надії…
Наталія БРЯНСЬКА.