ШІСТЬ ТИЖНІВ під моїми вікнами цілодобово – кавалькада фур. Різних за кольорами, приналежністю до тих чи інших держав –Туреччина, Румунія, Болгарія, а також – з різних областей України. Ваговози з цукерками, яйцями, цистерни з олією, контейнери з соняшником, кукурудзою, пшеницею, мінеральними добривами, пиломатеріалами. Різний крам, різні кольори кабін, у яких сидять в черзі по кілька діб стомлені водії-дальнобійники. Ми, мешканці села, їх називаємо між собою фуристами.
Спека дається взнаки. Чоловіки набирають води з криниці, і нерідко, не боячись застудитися, тут же, в саду, просто обливаються холодною водою, яка миттєво випаровується зі спітнілої одежі, залишаючи на ній білі сольові плями…
Рефрижератори час від часу потребують охолодження, отож автоматично вмикається система, що працює на солярці, через це повітря постійно насичується їдкими викидами від її згорання…
Стоять фури годинами, інколи по пів доби. А трапляється, що кожні пів години черга завдовжки понад 20 кілометрів просувається на кільканадцять метрів. Здебільшого все відбувається спокійно, без сварок. Турки зазвичай збираються по кілька чоловік і разом обідають чи вечеряють. Українці, здебільшого російськомовні, барвисто переплітають бесіду соковитим матом, залишаючи по собі в шанці вздовж дороги гори сміття. А всі разом – у наших садах, городах і посадках – сліди життєдіяльності.
Для сміття ми налаштували з сусідами діжки, мішки, аби бодай якось впорядкувати територію суцільного цілодобового паркування, а от знайти того, хто би встановив біо-туалет, виявилося практично неможливо. Стверджують, що це обов’язки органів місцевого самоврядування, а ті кажуть, що не мають на це коштів. Опікуватися міжнародною трасою, за всіма правилами, мав би Облавтодор, але…
ВІЙНА. Крайнього не знайти. Крайніми стали ми, мешканці прилеглої до траси території. Збирачі сміття, закопувачі фуристських екскрементів, свідки нічних лайок та неочікуваних сигналів під час чергового просування авто знесилених кількадобовими очікуваннями дальнобійників, завивання поліцейських машин, що супроводжують позачергові вантажівки, кортежі «крутих» легковиків…
…Сьогодні була саме така ніч. Близько четвертої ранку розбудила мою родину соковита лайка і крики вітчизняних фуристів. Тільки увімкнувши світло на вулиці, вдалося припинити сварку. А лише знов поснули – о шостій ранку черговий сигнал повітряної тривоги…
«З Чернігова їхав добу, а тут вже три стою. І ще невідомо, скільки доведеться чекати. Втомлює не стільки дорога, як те, що пересуваємося з черепашою швидкістю. Сонце пече нестерпно», – каже один дальнобійник.
«ХАЗЯЇН попросив забрати з Херсона фуру. Поїхали з колегами втрьох на свій страх і ризик. А там, біля самісінького ангару, нас одразу пов’язали «визволителі». Зачинили в якомусь підвалі без їжі і води, а через два дні випустили, дали в руки лопати і наказали копати яму на трьох. Коли вже майже викопали і страх пройняв кожну часточку нашого єства, зчинився якийсь шум на території окупантів, вони подалися навтьоки, кинувши нам, щоб привезли їм солярки, бо не мають чим танки заправляти. Якусь мить ми стояли нерухомо, не вірячи у своє неймовірне визволення, а потім сіли в фуру і провулками, далі – полями виїхали з міста. Й досі не віриться, що втекли. Коли згадуємо, коліна тремтять… А той сморід, яким просякла одежа обірваних і брудних орків, і досі відчуваємо…», – розповідає інший.
«Нам звісно, платять гроші за перевезення ті, на кого працюємо, бо потрібно годувати сім’ю. Але за двадцять п’ять років роботи дальнобійником так складно, як тепер, не було ніколи. Це, звісно, не на фронті під кулями, але дуже важко. Просто неймовірно. Особливо, коли по дорозі немає де купити пляшку води, свіжого хліба. Нема туалета, не кажучи вже про можливість прийняти душ. У нас тут майже як на війні, польові умови. Швидше б перетнути кордон, там – інакше».
З водієм авто з турецькими номерами познайомилися, коли він просив у мене відро, з якого я поливаю город. Сказав, хоче в ньому випрати свої, мокрі від поту брудні речі. Я, звісно, дозволила, розговорилися…
«У ВАС ГАРНИЙ САД, город. Можна подивитися? – Водій-турок роздивляється, ламаною російською розпитує про онуків, котрі грають у футбол. Каже, що сам родом із села, старенька мама ще тримає господарство. – Ми любимо Україну. Ми ненавидимо Росію. Шкода, що наш Ердоган мало дає вам зброї, аби ви швидше перемогли росіян. Ми бачили на власні очі, скільки зруйновано у вас будинків, скільки убитих. Путін – терорист! Його треба судити! І всіх, хто підтримує війну проти України, потрібно притягнути до відповідальності. Україна переможе!». До речі, мокрі речі чоловікові довелося терміново збирати з кущів, бо колона раптово рушила…
І кожен водій дивується: невже місцева влада не може організувати місцевих підприємців, аби ті бодай раз на два дні підвозили їм сюди хліб, воду, якісь продукти. Водії готові платити, їм «халява» не потрібна… Вочевидь, саме так мало би бути в цивілізованій державі.
…З БОКУ КОРДОНУ фури їдуть без черги. Рух на трасі настільки напружений, що іноді потрібно чекати чимало, аби перейти через дорогу. Поруч зі мною і навпроти – дві родини з шістьма та сімома дітьми, моїх шестеро внуків приїжджають щосуботи на вихідні, інколи залишаються надовше. Тому страх за хлопців неабиякий, коли перебігають трасу, особливо під вечір – на футбольне поле, чи вдень – допомагати мені полоти грядки на городі. Здавалось би, за таких обставин водії легковиків та вантажівок мали б їхати з дозволеною швидкістю, не обганяючи одне одного. Та де там! Літають! В три ряди примудряються виписувати піруети, не боячись спричинити ДТП…
Леонтина ТОПАЛО. с.Тарашани.
КОМЕНТАР начальника Чернівецької митниці Михайла ТОВТА:
Величезна черга, так званих фур, що простягнулась від КПП «Порубне» і ледь не до Коровії, вражає кожного, хто нині проїжджає автотрасою. Ситуація зумовлена тим, що заблоковані Росією порти України на Чорному морі загальмували експортні перевезення зерна до зарубіжних країн. Аби якось виправити ситуацію, Україна змушена вдаватись до значних автоперевезень сільгосппродукції до Румунії та Болгарії, а звідти – через їхні порти до споживачів інших країн. Переважно таке додаткове навантаження і позначилось на роботі нашої та сусідньої румунської митниць. Важко реально спрогнозувати строки скорочення черг фур.
Крім цього, митники пильнують, аби під виглядом гуманітарної допомоги не завозили контрабанду. Ми наполегливо працюємо над тим, аби за межі України незаконно не вивозили предмети художніх та матеріальних цінностей, старожитності, а під виглядом гумдопомоги не потрапляли зброя і наркотики.
Прикро, що водії цих транспортних засобів простоюють на автотрасі по 3-4 доби, і ніхто не пропонує їм чашку чаю чи кави. Гадаю, тут поле діяльності для волонтерів.