Український досвід цієї війни – унікальний. Це не лише про тактику на полі бою, а й у тому числі – про журналістику, про те, як ми продовжуємо жити, працювати й навіть щиро сміятися в умовах, які здаються несумісними з нормальністю.
Проте за кожним професійним текстом чи сюжетом стоїть людина, чий внутрішній ресурс не є нескінченним. Як не перетворитися на попіл, висвітлюючи чужий біль, та як реагувати на несправедливі звинувачення – про це говорили на спеціалізованому психологічному семінарі для медійників, що пройшов у Вінниці за сприяння Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення та ЮНЕСКО. Взяли участь у тренінгу і журналісти з Буковини.
Сьогодні журналістика в Україні це не тільки професія, це форма існування та підтримки воюючої країни. Ми навчилися поєднувати дедлайни з повітряними тривогами, а пошук героїв – із пошуком сенсів для самих себе. Тому й виникла потреба в такій професійній медійній дискусії, що провела громадська організація «Соціальна перспектива» за підтримки Юнеско та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Наше виживання – це теж перемога. А вміння знайти час для відновлення – це не слабкість, а професійна інвестиція. Вважає організаторка тренінгу, директорка Вінницького інституту Університету «Україна» Ганна Давиденко
«Це унікальна можливість – обмінятися контактами, познайомитися, дізнатися чогось нового і корисного, що можна використати в своїй роботі, – каже Ганна Давиденко. – Адже кожен регіон України особливий: хтось сильніше в одному, хтось в іншому. І отакий от обмін досвідом — це є важливою складовою тренінгів. І тому ми щасливі, що нам вдалося зібрати учасників з різних регіонів України і створити такий безпечний простір, де ці учасники й учасниці могли би обмінятися цією важливою інформацією для себе.»
Окремий професійний виклик – токсична комунікація. Меседж «журналісти в усьому винні» став зручним громовідводом для суспільної напруги. Психологи радять: ставте бар’єр. Пам’ятайте, що агресія глядача чи читача – це часто не оцінка вашої роботи, а крик безпорадності людини перед обличчям війни. Ваше завдання – бути дзеркалом подій, але дзеркало не має плавитися від того, що воно відображає пожежу.
«Є статистика стосовно того, що люди, які сприймають інформацію, контент про травми, загибелі… У 80% людей, які професійно вживають цю інформацію, наявні ознаки посттравматичного стресового розладу, – пояснює медіа-тренер, психолог Валерій Андросов. – Тому тут навіть без моїх припущень або гіпотез на жаль, статистика ось така. Тому журналісту треба увага до себе, треба робота, треба особливі методи і техніки для того, щоб і відновлюватись, і працювати, бути ефективним.»
Як підтверджують медійники-практики з регіонів, найскладніше – це спілкування з тими, кого війна поранила безпосередньо. Тут журналіст перетворюється на «інформаційного медика». Головне правило – не роз’ятрити рану заради гучного заголовка. В нинішніх умовах герой інтерв’ю – це не просто джерело інформації, це людина, яка дарує вам свою довіру, і ви несете за це відповідальність.
«Попри те, що наші частини України перебувають у різному військовому навантаженні, утім у нас схожі проблеми, – ділиться Анастасія Жалюк, директорка ТРК «На своїй хвилі» (м.Новодністровск). – Це спілкування із родинами військовослужбовців, висвітлення поховань загиблих, спілкування із ветеранами. І взагалі, як для журналістів стресостійкість в умовах, коли ми постійно (і не тільки ми, журналісти, а й звичайні люди) занурені в потік інформації, часто негативної? І кожного дня ти маєш прокидатися, йти з задоволенням на роботу і робити свою місію.»
Медіаменеджер сьогодні – архітектор безпеки. На нас відповідальність зібрати колектив, підготувати його, дати інструменти, але найголовніше – легітимізувати право журналіста на паузу. Бо тільки вцілілий і цілісний журналіст зможе розповісти світові історію нашої перемоги.
І Семінар став нагадуванням: ми маємо право на сміх, на втому і на відновлення. Бо саме з цих дрібних деталей складається велика стійкість, яку неможливо зламати.