Чи потрібне Україні ще одне свято на відзначення своєї Незалежності, Соборності? Однозначно. Не досить того, без жодного перебільшення, кожен із останніх 152-х днів – це День нашої Державності, втриманої, здобутої в бою, відбитої у ворога. Ми, мабуть, останнє покоління, яке жило в імперії, і саме нам судилося побачити, як ця імперія загине, при цьому зміцнивши, зацементувавши Українську Державність. Погодьтеся, чимало наших предків могли б позаздрити, що саме ми втілимо те, що не змогли реалізувати вони.

А ще ми самі – щодня, крок за кроком – виліковуємося від синдрому імперії. Ще пів століття тому ні про яку державу Україна не йшлося. Ще 30 років тому ми уявити не могли, що зможемо жити без російських телепрограм, музики, культури. Ще 10 років тому не уявляли собі, що, аби відвоювати свою державу, повинні будемо вбивати росіян.

І ми їх вбиваємо – кожен на своєму місці. Хтось в окопах. Хтось – везучи чергового волонтерського джипа на передову. Хтось – переказуючи кошти в благодійні фонди «хлопцям на смаколики». А хтось навіть – спаливши колись улюблену російську книжку з власної бібліотеки і почистивши плей-лист від російського контенту.

Хтось влучно підмітив, що наразі нема жодного покоління українців, яке б не страждало від росіян. Хочу сподіватися, що цей сумний історичний ланцюжок розірветься саме зараз. Бо День Державності – в нашому серці. Але ми по-справжньому відсвяткуємо його, здійснивши історичну місію нашого покоління, коли зробимо так, аби наші нащадки про країну мокшів знали хіба що з історичних наукових розвідок. Не думаю, що це фантастика. Особливо, зваживши, що  ми вважали фантастикою ще якихось пів століття тому.

Отож, робімо все – можливе й неможливе, щоб якомога швидше  настав день, коли ми видалимо зі своїх телефонів застосунок «Повітряна тривога».

Вадим ПЕЛЕХ