Останнім часом світ, здається, охопила хвиля ностальгії, і 90-ті роки з їхньою унікальною естетикою та музикою знову на піку популярності. Цей тренд не оминув ні росію, ні Україну, але, придивившись ближче, можна побачити кардинальні відмінності у мотивах та наслідках цієї “олдскульної” тяги.

На танцмайданчиках і корпоративах ерефії спостерігається зомбі-апокаліпсис «вʼялих звьозд» минулого. Спочатку “відкопали” Кадишеву, тепер – Буланову. Їхні гонорари злетіли до небес, сягаючи мільйона деревʼяних рублів за двадцять хвилин виступу. Молодь, яка, здавалося б, мала б захоплюватися сучасними трендами, “тащиться” по цій ностальгії за 90-ми. Цей феномен, ймовірно, має глибоке економічне підґрунтя. Коли газо- та нафтодолари закінчуються, а бюджет на шоу-бізнес стає все меншим, найпростіший і найдешевший шлях – це “юзання нафталіну”. Старі, перевірені артисти не вимагають великих інвестицій у розкрутку, а їхня впізнаваність гарантує збори. Це своєрідна “економія на культурі”, що відображає загальний занепад та пошук простих рішень у складні часи загального занепаду рф.

В Україні також відчувається тяга до “олдскульних” пісень. Наші Гіга, Бобул, Дворський збирають аншлаги, а їхні хіти знову звучать на повну потужність. Однак між українською та російською “ностальгією” є принципова різниця. Для нас це не просто повернення до минулого, а переосмислення та повторне відкриття.

У 90-х роках українська музика, на жаль, часто витіснялася з ефірів саме такими “кадишевими-булановими”, які за нафтодоларові бюджети активно просувалися на пострадянському просторі. Наші артисти, попри талант і самобутність, були змушені конкурувати з потужною російською медіамашиною. Зараз, в умовах повномасштабної війни, ми свідомо повертаємося до свого, рідного. Це не просто “мода”, це – частина процесу деколонізації та зміцнення національної ідентичності. Старше покоління згадує молодість, а молодь – відкриває для себе справжній український культурний пласт Мозгового, Поклада, Білозіра, який був несправедливо прихований або недооцінений. Це свідомий вибір на користь свого, автентичного, що є невід’ємною частиною боротьби за власну державу та культуру.

І ще важлива різниця. За останні роки сучасна українська музика переживає ренесанс, активно і органічно інтегруючись у європейський шоубіз. Натомість у молодіжній музиці рашки спостерігається сегрегація і занепад. Помішаний на побєдобєсії режим закриває роти навіть найбільш аполітичним зірочкам клубних тусовок. Але і народити щось справді вартісне для прославляння окупації іншої країни вони не в силах – ні батогом, ні зачерствілим пряником.

Ностальгія за 90-ми у росії – одна з ознак економічної скрути та відсутності нових ідей у шоу-бізнесі. Натомість в Україні це – потужний культурний рух, що символізує відродження, самоусвідомлення та утвердження власної, незалежної культурної спадщини. 

Це дві різні історії, об’єднані лише спільним десятиліттям, але розділені глибинними мотивами та наслідками.

Вадим Пелех, головний редактор газети “Буковина”